The Ukrainians: City by your own hands

[This article is the continuation in a series of articles published by The Ukrainians illustrating the challenging but extremely important processes of strengthening and building civil society in the Donbass region. These stories are about people who do not complain about the authorities and circumstances, but take the initiative to change the environment around them.]

Якщо перед знайомством із сімнадцятитисячним Старобільськом придбати районну газету, то вже за кілька хвилин почнеш упізнавати героїв публікацій на вулицях міста. Наприклад, продавчиню Світлану Володимирівну, або ж просто тьотю Свєту з продуктового магазинчика в центрі. У тьоті Свєти ошатна зачіска й усмішка не сходить із обличчя, здається, ніколи. Ювілей, пише в рубриці привітань. Жінка сидить поміж букетів айстр у пляшках з-під «Фанти». Її урочистий настрій трохи пригасає, якщо спитати про життя в Старобільську.

— Колись у місті були заводи: хлібний, рибний, консервний. А тепер ні заводів, ні роботи — нічого нема. Зате хлопці в нас хороші. Стьопо, візьми-но торт, щось ти схуднув! — за прилавком тьотя Свєта наготувала солодощів для тих, хто її нині вітатиме.

Або молоду офіціантку з кольорового газетного розвороту «Міс бікіні — 2017», яка поміж носінням тарілок у ресторані встигає пригадати історію з дитинства про те, як кам’яному Леніну в парку хтось розмалював вуха синім — і всі тоді біля нього фотографувалися.

Ленін здавався непозбувним, та і його більше нема — замість монумента тепер пам’ятний знак бійцям АТО. Зате є ностальгія.

Спогади про часи, коли працювали заводи, підхоплює жінка, яка відрекомендовується викладачкою місцевого коледжу.

— Останні 26 років Старобільськ забутий. Навіть хліб нам із Харкова возять, бо свого нема. Малий бізнес? Хіба генделики. Індивідуалізм, який нам із Європи насаджують, — погана риса. Має бути господар, який наведе порядок.

Назватися жінка відмовляється — «Щоб мене завтра розстріляли?»

Двоє чоловіків передпенсійного віку на лавці під тутешнім готелем гадають, чи рясно вродило грибів цієї осені. Ця тема приносить їм більше радості, аніж політика, проте й про неї побесідувати не проти.

— Була вулиця Леніна, а стала Слобожанською. Але ями то залишилися, як не називай! — нарікає один.

Ці чоловіки мало кому ймуть віру. Місцевим солдатам — ні, бо…

— Їх тут не треба. Війни в нас нема. Ми з ними в різних вимірах.

Газетам теж.

— Якою б поганою людина не була, в некролозі їй гарні слова напишуть.

Так само і з громадськими активістами.

— Розвелося волонтерів і діячів, а насправді всі вони — нероби.

Від лінії фронту звідси — 70 кілометрів. Далеко, запевняють місцеві. Але війну видно бодай із оголошень на вулицях міста: «Переселенка, вдова учасника АТО із двома дітьми винайме житло. Недорого».

 

Read more (only in Ukrainian)