The Ukrainians: Місто своїми руками

[Цей репортаж – з серії публікацій The Ukrainians, що присвячені не завжди легким, але надзвичайно потрібним процесам зміцнення та розбудови громадянського суспільства на Донбасі. Це розповіді про тих, хто не нарікає на владу й обставини, а власними силами змінює простір довкола себе.]

Якщо перед знайомством із сімнадцятитисячним Старобільськом придбати районну газету, то вже за кілька хвилин почнеш упізнавати героїв публікацій на вулицях міста. Наприклад, продавчиню Світлану Володимирівну, або ж просто тьотю Свєту з продуктового магазинчика в центрі. У тьоті Свєти ошатна зачіска й усмішка не сходить із обличчя, здається, ніколи. Ювілей, пише в рубриці привітань. Жінка сидить поміж букетів айстр у пляшках з-під «Фанти». Її урочистий настрій трохи пригасає, якщо спитати про життя в Старобільську.

— Колись у місті були заводи: хлібний, рибний, консервний. А тепер ні заводів, ні роботи — нічого нема. Зате хлопці в нас хороші. Стьопо, візьми-но торт, щось ти схуднув! — за прилавком тьотя Свєта наготувала солодощів для тих, хто її нині вітатиме.

Або молоду офіціантку з кольорового газетного розвороту «Міс бікіні — 2017», яка поміж носінням тарілок у ресторані встигає пригадати історію з дитинства про те, як кам’яному Леніну в парку хтось розмалював вуха синім — і всі тоді біля нього фотографувалися.

Ленін здавався непозбувним, та і його більше нема — замість монумента тепер пам’ятний знак бійцям АТО. Зате є ностальгія.

Спогади про часи, коли працювали заводи, підхоплює жінка, яка відрекомендовується викладачкою місцевого коледжу.

— Останні 26 років Старобільськ забутий. Навіть хліб нам із Харкова возять, бо свого нема. Малий бізнес? Хіба генделики. Індивідуалізм, який нам із Європи насаджують, — погана риса. Має бути господар, який наведе порядок.

Назватися жінка відмовляється — «Щоб мене завтра розстріляли?»

Двоє чоловіків передпенсійного віку на лавці під тутешнім готелем гадають, чи рясно вродило грибів цієї осені. Ця тема приносить їм більше радості, аніж політика, проте й про неї побесідувати не проти.

— Була вулиця Леніна, а стала Слобожанською. Але ями то залишилися, як не називай! — нарікає один.

Ці чоловіки мало кому ймуть віру. Місцевим солдатам — ні, бо…

— Їх тут не треба. Війни в нас нема. Ми з ними в різних вимірах.

Газетам теж.

— Якою б поганою людина не була, в некролозі їй гарні слова напишуть.

Так само і з громадськими активістами.

— Розвелося волонтерів і діячів, а насправді всі вони — нероби.

Від лінії фронту звідси — 70 кілометрів. Далеко, запевняють місцеві. Але війну видно бодай із оголошень на вулицях міста: «Переселенка, вдова учасника АТО із двома дітьми винайме житло. Недорого».

У 2014-му Старобільськ одним із перших прийняв кілька тисяч вимушених переселенців. Із-поміж них знайшовся десяток найактивніших людей, які об’єдналися в громадську організацію «Центр спільного розвитку «Дієва громада». Власними силами вони створюють нову якість життя не лише для себе, а й для всієї старобільської спільноти. Замість тужити за заводами й чекати господаря вони пропонують своїми руками розбудовувати місто.

Читати далі